ТЕРОР ЯК ЗАСІБ АГІТАЦІЇ
Значення терору як засобу агітації має не менше значення, що його має терор як засіб самооборони поневоленого народу. Бо коли в останньому випадкові йдеться про те, щоб покарати насильника за його безправства й відстрашити перед ними інших, то в першому йдеться про те, щоб звернути увагу саме на ці безправства як широких мас свого народу, так і світу. На ділі кожний терористичний акт виконує рівночасно ці два завдання: самооборони та агітації, хоч не завжди ці два моменти грають однакову роль.
Чому якраз агітації? Чому не пропаганди? „Агітація” – висловився один із революціонерів – „це також пропаганда, але пропаганда, що відбувається серед окремих обставин, саме таких, що не звернули б на неї уваги у звичайний час”. Власне такий характер мають терористичні вчинки. Вони приковують до себе загальну увагу всіх, без огляду на те, чи це хто хоче чи ні. Треба рахуватися з тим, що не кожна людина має потребу й охоту цікавитися всіма справами свого народу, подібно як не кожного цікавлять відносини в чужому народові. Не кожний також хоче читати пропагандивну літературу й не кожний її дістає до рук. З іншого боку, не кожного переконує словесна пропаганда. Зате звістка про той чи інший атентат блискавкою оббігає світ, звертає на себе увагу й тих, кому вона приємна, й тих, кому вона неприємна, викликає зацікавлення причинами й загальним тлом атентату, викликає різні пояснення та приневолює кожного до роблення відповідних висновків.
Терор як засіб агітації має троякий вплив: 1) на власну суспільність, 2) на суспільність ворога, проти якого він звернений, 3) на світову думку. Розглянемо кожну справу зокрема.
Вплив терористичних вчинків на власну суспільність полягає в цьому, що вони краще, ніж найкраща пропагандивна література будять найбільш сонних і байдужих членів власного народу, вони підривають віру у всесильність ворога, піднімають занепалих духом та найбільшим скептикам дають віру в себе й у свій народ. Коли передові борці йдуть добровільно на смерть за спільну справу, то це примушує слабих духом стидатися за свою бездіяльність; в них будиться бажання не ставати позаду, а жертвувати свої сили для ідеї, для якої інші кладуть голови. Терористичні вчинки спонукають до чину, кличуть до боротьби та запалюють серця кращих людей. Терористичні вчинки, викликаючи загальні міркування й балачки, примушують широкі народні маси політично думати. Часто один терористичний акт може швидше змінити погляди тисяч людей на суть і ціль революційної діяльності як засобу для здобуття волі поневоленому народові, ніж місяці й роки словесної пропаганди, ніж грубі томи пропагандивної літератури. Тому не дивно, що терористичні вчинки підносять революційний дух мас. Вони, з одного боку, очищуючи атмосферу від загрози примирення з ворогом та вказуючи, що тільки боротьбою можна добитися кращого завтра, усувають ґрунт для розвитку „хрунівства” та „угодовства”. З іншого боку, вони скріплюють діяльність усіх антиугодових груп і організацій та підтримують настрій хитких.
Агітаційний вплив терору зачіпає і ворожу суспільність. Ця обставина є куди важливішою, ніж могло б здаватися на перший погляд. Не треба доводити, що кожний чин, в якому мають взяти участь ширші масинаселення, мусить бути підготований не тільки технічно, але наперед психологічно. Без такої підготовки неможлива ніяка революція, ніяке повстання, ніяке народне зрушення. Жоден народ не може здобути незалежності, коли він не хоче бути незалежним, коли він не вважає свого гнобителя за ворога своєї незалежності, коли він не чує незламної потреби відокремитися від свого ворога. Тільки той народ, що вже є психологічно відокремлений від свого ворога, може взятися за зброю й відокремитися в окрему державу. В цьому лежить завдання революційної пропаганди незалежності й збройної боротьби, пропаганди, веденої словом й чином, в цьому й завдання терору як засобу агітації. Не диво, що революціонери з такою завзятістю поборюють пропаганду угодовства й співжиття з ворогом, уживаючи при цьому й терору, бо вона взагалі унеможливлює визвольні змагання та їх підготовку.
Однак справа власною суспільністю не обмежується; треба заради успіху справи поширити її й на ворожу суспільність. Яка мета цього й як це робити? Не треба зазначати, що словесна пропаганда революційної організації не доходить до ворожої суспільності. Що більше, ворог веде свою пропаганду.
А який наслідок цього? Такий, що у всіх верствах і у всіх поколіннях впоюється почуття власності на українські землі й із цим – почуття обов’язку боронити їх перед зазіханням ворогів.
Який же вихід? Треба переконати ворога про безперспективність співжиття з українським поневоленим народом і про неможливість його знищення. Ворог мусить бути переконаний, що він ніколи й ніякими способами не зможе придушити стремління до свободи поневоленого народу. Треба ворога знеохотити до влади над поневоленим народом, зламати віру у свої сили, підкопати його самопевність та знищити в ньому дух заборчості. Треба між ворожою і своєю суспільністю поставити непрохідний мур, який бачила б ціла ворожа суспільність, всі її верстви, кожний її член. Одним словом, треба відокремити ворожу суспільність від нашої й впоїти в неї свідомість цього відділення.
Цього ніякою словесною пропагандою не осягнеться. Цього досягнути можна тільки терором. До словесних аргументів ніякий ворог не буде прислухатися. До терору – всі! Візьмемо приклад із визвольних змагань тих самих поляків. Коли б не вічні неспокої в Королівстві, повстання, розрухи, неперервний ланцюг атентатів, засудів, арештів, то чи польська справа була б голосна, хоч би тільки у самій Росії? Польський терор переконував кожного москаля, що є в Росії народ, якого жоден член не назве себе „русским”, який не хоче бути під московським ярмом і ніколи на нього не погодиться; що цей народ буде стало непокоїти цілу державу та порушувати світову думку й що величезна енергія, яка йде на його придушення, буде витрачатись марно. Все це не дало полякам користі негайно. Навпаки, терор тоді шкодив їм, бо був причиною ще більшого гніту й переслідувань та матеріальних втрат. Однак прийшов момент – світова війна та революція, підготовлювана „підземною Росією”, – і „привіслянський край” став самостійною державою, бо ціла польська суспільність бажала відділення від Росії, бо в Московщині прийшли до влади нові люди, щоне мали вже почуття права власності на польські землі, й врешті, що світова думка була за незалежною Польщею.
Хто ж здобув світову опінію для поневолених тоді поляків, як не передусім польські революціонери? Або чи не завдяки російським революціонерам світ цікавився внутрішніми відносинами Росії? Чи не завдяки їм опінія світу дивилася на Росію як на „тюрму народів”? Чи визвольна боротьба ірландців не зустрічалася із загальним зацікавленням і симпатіями? Чи це не можна сказати й про революційну боротьбу Фінляндії? Подібних прикладів маємо багато, та всі вони вказують, що терористичні вчинки можуть бути могутнім засобом агітації й серед чужих народів. Не треба доводити, яке велике значіння має зовнішня пропаганда, що формує світову думку.
Чи можна дивуватися що ми, Українці, не маємо своєї держави? Ні в нас самих не було розвинене бажання незалежності, ні в москалів, ні в поляків не було знищене почуття права власності на наші землі, ні світова опінія не була за нами. Всі ці недоліки мусимо надолужити тепер. Мусимо змінити психіку нашої суспільності й психіку ворогів та розворушити світову думку. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації; агітації, яка дійде до всіх — своїх і чужих, без огляду на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову думку, знищить до тла надламану вже до цього часу заборчість ворогів. Тоді український народ заживе вільно у власній хаті.
Немає коментарів:
Дописати коментар