середа, 19 травня 2010 р.

Терор як засіб самооборони

Стаття передрукована із сайту ВО "Тризуб" ім. Степана Бандери. От подобається мені ця організація, хоч ти лусни. Хоча злі язики й кажуть, що вона також підконтрольна "кровавій гебні", але щось мало віриться. ВО "Тризуб" нагадує мені колишню бойову й "зубасту" УНСО.

ТЕРОР ЯК ЗАСІБ САМООБОРОНИ

Терор – це найстрашніша зброя в руках підпільної організації. Це заразом її остаточний і найсильніший аргумент, коли всі інші вже вичерпані, або коли наперед відомо, що вони будуть безуспішні. Сам характер терористичної боротьби, яка вимагає, з одного боку, проливу крові, з другого – потягає небезпеку, а то й страту жертвуючого собою члена організації, приневолює організацію братися за цю зброю в крайніх випадках, та взагалі до справи терору підходити якнайобережніше.

Річ у тому, що як довго ворог буде застосовувати найбільш жорстокі способи боротьби, як довго не буде дотримуватися таки своїх власних законів, а буде топтати елементарні людські права, й як довго не буде можна стримати його від цього всіма іншими способами, так довго є необхідна самооборона за допомогою терору. Терор як засіб самооборони має всебічне виправдання, зокрема, він є етично виправданий. Один із західноєвропейських публіцистів пише: „Бувають у житті народів, подібно як у житті поодиноких людей, ситуації, коли ми змушені діяти в дусі „первісного стану природи”, якщо тільки не бажаємо згинути. Це визнає навіть сьогоднішнє законодавство, яке дає право конечної самооборони. Коли гніт і нищення прав народу переходить межі, тоді й тут приходить стан „первісної природи”. У таких обставинах виступ поодиноких осіб, у якості месників за потоптане ногами право, можна привітати в такому самому значенні, в якому вже давно був схвалений постріл Вільгельма Теля. Світ завжди в подібних випадках уміє розрізнити, чи має він до справи із одним голим актом насильства, чи із актом, що відбиває в собі настрій всього народу”.

Розглянемо справу ближче. Ворог, що має свою державу, апарат, гроші, військо і поліцію, здавалось би, повинен вести боротьбу із внутрішнім ворогом законним способом, отже, так, як це сам собі вказав у законах. Здавалося б, що засоби державного ворога не будуть тотожні із засобами одиниці-садиста чи дикуна. Здавалося б, що протизаконне насильство має межі, що їх творять примітивні людські права. Та воно не завжди й не у всіх державах так буває.

Візьмемо хоча б один факт: поводження із в’язнями. Потрапляє революціонер у тюрму на довший проміжок часу. Вже сама ця подія для людини нещаслива: найбільші вигоди в тюрмі не заступлять найбільш безталанного існування на волі. Та ще ніяка підпільна організація не протестувала проти нього, що її член попав у тюрму. Коли однак державний ворог за допомогою своїх слуг не тільки топче всі права, що їх гарантував арештованому як громадянинові, але коли поступування із ув’язненим – це наруга над людською гідністю й, що більше, коли він перетворюється у звіра, тоді положення цілком змінюється.

Чув хто, щоб яка підпільна організація у світі поводилася в цей спосіб із поліційними посіпаками, яких дістала у свої руки й яким мала можність відплатити за подібні звірства? Скільки було б тоді крику у світі з боку ворогів і з боку своїх людей! Саме безкарність таких вчинків у державному апараті свідчить, що маємо тут до справи із цілою системою зовсім свідомо, хоч і незаконно, веденою таки самою державою. І цьому фактові не суперечить обставина, що держава нерідко припиняє на довший чи коротший час, чи в поодиноких місцях, дотеперішні насильства, бо оскільки робить це, то робить під примусом.

Тут саме приходимо до важливих висновків. Як довго держава не натрапляє на ніякий опір, як довго її звірства зустрічаються із мовчанкою, так довго насильства не тільки не закінчаться, але навпаки, набирають щораз то більш диких форм. Недостатність опору, мовчанка противника – це доказ його слабкості. Слабкість противника додає тільки сміливості державному ворогові, що є тоді певний повної безкарності. Тактика, отже, приймати удари й не відповідати на них – згубна тактика й для поодиноких людей, і для організації, і для народу.

Що може бути опором? У першу чергу – голодівка арештованих, висунення справи оборонцями, дальше – протест цілої суспільності, розголошення в пресі, друк книжок за кордоном, порушення міжнародних чинників, демонстрації в краю й за кордоном. Часом одне чи інше допомагає, в залежності від сили чи розголосу справи й від вразливості держави на публічну думку, свою й чужу. Однак, часом не допомагає й це, тоді, коли держава чується занадто сильною та почуває слабість гнобленого. Тоді, звичайно, починаються ще гірші репресії: масові арешти, криваві масакри демонстрантів, збільшені побої в’язнів, збезчещення арештованих жінок і т.д. – усе має на меті, щоб репресіями придушити дух опору й протесту.

І саме це є хвиля, коли терор необхідний. Тоді всякі моральні скрупули зникають. Голоси про „любов ближнього”, „пролив крови”, „гуманізм” стають смішними; аргументи про „шкідливий вплив терору на політичне виховання народу” – безглуздими; докази, що „терор ізолює революційну організацію і засуджує її на невдачу”, – обурливо наївними. Бо оскільки справжня любов до ближнього, справжній гуманізм наказують покласти кінець звірствам і жертвам, оскільки справжня мораль приневолює припинити наругу над елементарними людськими правами, оскільки честь поневоленого народу не має бути сплюгавлена, революційний дух здавлений у корені й у цілості, тоді варто сягнути за останнім аргументом. Гарні слова пішли із вітром. Тепер черга на свист револьверних куль і бомбові вибухи.

Терор, отже, сам у собі не менш моральне виправдання тому, що є він відповіддю на насильства ворога. Терор у цьому розумінні – це не насильство. Терор – це сила, що стає в обороні людських прав проти безкарного насильства, що топче їх. Сила, що стримує руку насильника, – не є насильством, а навпаки – боротьбою із ним. Тому терор дістає повний свій зміст тоді, коли належна відплата зустріне кожний акт насильства ворога. Належна відплата представникові системи нищення й насильства стане відлякуючим прикладом для його наступника. Тому в тяглості терористичної акції лежить її здорове підґрунтя.Терористичний акт – це акт всенародного осуду. Терорист – це один із суддів, що, жертвуючи собою для загального добра, во ім’я закону „Salus populi – suprema lex” (добро народу є найвищим законом), виступають проти тиранії й виборюють для народу волю.

Не треба доводити, яке велике значення мають такі акти терору; вони не тільки рятують честь нації, не тільки карають ворога, не тільки підносять престиж підпільної організації, але й схвалюють революційний Дух мас, збільшують енергію їх провідників, підривають у масах віру у всесильність ворожої держави, яку потрясають, і, більше того, вони ширять дезорганізацію й паніку в рядах ворога. Бо терор, як правило, звернений проти провідних осіб ворожої держави, проти чільніших представників системи грабежу, кривди й насилля, проти тих, що найбільше репрезентують цілу її гниль. У цьому й успіх терору, бо, вдаряючи чи то в провід, чи у важливу частину ворожого апарату, доводить до стану понервування й страху та підкопує самовпевненість як ворожих державних верхів, так і низів.

Ми затримались довше над безправствами ворога в поводженні із в’язнями. Погляньмо на справу шкільництва, утиску культурних і господарських установ, на справу колонізації наших земель.

Безперечно, терор – заслабкий засіб, щоб усунути ворога з наших земель; це, врешті, не його завдання. Це зробить повстання й війна. Та терор досить сильний, щоб осягнути ціль самооборони. Не треба приписувати йому більшого значення, ніж він має й може мати; це значення, що він має, цілком виправдовує його необхідність. Терор, як пише один із чужинців, „піднімає почування людської гідності у всіх понижених і поневолених та очищає атмосферу загальної вимушеної підлеглості. Кожний терористичний акт за кожним разом показує, що не можна придушити в народі устремління до свободи”. Політичне значення терору, додамо ми, полягає в тому, що він витворює стан напруження, непевності й провізорії, усуваючи тим самим, основи для закріплення ворожої влади на землі поневоленого народу. Терор підриває авторитет і силу ворожої держави та скріплює самопевність поневолених мас. Маса досі діставала тільки удари від ворога; тепер вона почала і йому наносити удари. А це факт важливий. Він свідчить, що щораз більше закріплюється переконання, що не безсилля й мовчанку слід протиставляти лихові, а навпаки, силу й найбільший опір та, що там, де починається насильство й де не помагають слова, залишається одинокий успішний засіб – терор.

Немає коментарів:

Дописати коментар