понеділок, 31 травня 2010 р.

Інструктаж з широкого кола питань грамотної тактики спротиву [злочинній] владі (URL)

Із почуттям великого внутрішнього задоволення знайшов надзвичайно цікавий розділ (він так і називається "Інструктаж") на сайті "Братства" Дмитра Корчинського. Дякую, панове!
Ось далеко не повний перелік тем:

неділя, 23 травня 2010 р.

Терор як засіб агітації

Стаття передрукована із сайту ВО "Тризуб" ім. С. Бандери і фактично є продовженням статті "Терор як засіб самооборони".

ТЕРОР ЯК ЗАСІБ АГІТАЦІЇ

Значення терору як засобу агітації має не менше значення, що його має терор як засіб самооборони поневоленого народу. Бо коли в останньому випадкові йдеться про те, щоб покарати насильника за його безправства й відстрашити перед ними інших, то в першому йдеться про те, щоб звернути увагу саме на ці безправства як широких мас свого народу, так і світу. На ділі кожний терористичний акт виконує рівночасно ці два завдання: самооборони та агітації, хоч не завжди ці два моменти грають однакову роль.

Чому якраз агітації? Чому не пропаганди? „Агітація” – висловився один із революціонерів – „це також пропаганда, але пропаганда, що відбувається серед окремих обставин, саме таких, що не звернули б на неї уваги у звичайний час”. Власне такий характер мають терористичні вчинки. Вони приковують до себе загальну увагу всіх, без огляду на те, чи це хто хоче чи ні. Треба рахуватися з тим, що не кожна людина має потребу й охоту цікавитися всіма справами свого народу, подібно як не кожного цікавлять відносини в чужому народові. Не кожний також хоче читати пропагандивну літературу й не кожний її дістає до рук. З іншого боку, не кожного переконує словесна пропаганда. Зате звістка про той чи інший атентат блискавкою оббігає світ, звертає на себе увагу й тих, кому вона приємна, й тих, кому вона неприємна, викликає зацікавлення причинами й загальним тлом атентату, викликає різні пояснення та приневолює кожного до роблення відповідних висновків.

Терор як засіб агітації має троякий вплив: 1) на власну суспільність, 2) на суспільність ворога, проти якого він звернений, 3) на світову думку. Розглянемо кожну справу зокрема.

Вплив терористичних вчинків на власну суспільність полягає в цьому, що вони краще, ніж найкраща пропагандивна література будять найбільш сонних і байдужих членів власного народу, вони підривають віру у всесильність ворога, піднімають занепалих духом та найбільшим скептикам дають віру в себе й у свій народ. Коли передові борці йдуть добровільно на смерть за спільну справу, то це примушує слабих духом стидатися за свою бездіяльність; в них будиться бажання не ставати позаду, а жертвувати свої сили для ідеї, для якої інші кладуть голови. Терористичні вчинки спонукають до чину, кличуть до боротьби та запалюють серця кращих людей. Терористичні вчинки, викликаючи загальні міркування й балачки, примушують широкі народні маси політично думати. Часто один терористичний акт може швидше змінити погляди тисяч людей на суть і ціль революційної діяльності як засобу для здобуття волі поневоленому народові, ніж місяці й роки словесної пропаганди, ніж грубі томи пропагандивної літератури. Тому не дивно, що терористичні вчинки підносять революційний дух мас. Вони, з одного боку, очищуючи атмосферу від загрози примирення з ворогом та вказуючи, що тільки боротьбою можна добитися кращого завтра, усувають ґрунт для розвитку „хрунівства” та „угодовства”. З іншого боку, вони скріплюють діяльність усіх антиугодових груп і організацій та підтримують настрій хитких.

Агітаційний вплив терору зачіпає і ворожу суспільність. Ця обставина є куди важливішою, ніж могло б здаватися на перший погляд. Не треба доводити, що кожний чин, в якому мають взяти участь ширші масинаселення, мусить бути підготований не тільки технічно, але наперед психологічно. Без такої підготовки неможлива ніяка революція, ніяке повстання, ніяке народне зрушення. Жоден народ не може здобути незалежності, коли він не хоче бути незалежним, коли він не вважає свого гнобителя за ворога своєї незалежності, коли він не чує незламної потреби відокремитися від свого ворога. Тільки той народ, що вже є психологічно відокремлений від свого ворога, може взятися за зброю й відокремитися в окрему державу. В цьому лежить завдання революційної пропаганди незалежності й збройної боротьби, пропаганди, веденої словом й чином, в цьому й завдання терору як засобу агітації. Не диво, що революціонери з такою завзятістю поборюють пропаганду угодовства й співжиття з ворогом, уживаючи при цьому й терору, бо вона взагалі унеможливлює визвольні змагання та їх підготовку.

Однак справа власною суспільністю не обмежується; треба заради успіху справи поширити її й на ворожу суспільність. Яка мета цього й як це робити? Не треба зазначати, що словесна пропаганда революційної організації не доходить до ворожої суспільності. Що більше, ворог веде свою пропаганду.

А який наслідок цього? Такий, що у всіх верствах і у всіх поколіннях впоюється почуття власності на українські землі й із цим – почуття обов’язку боронити їх перед зазіханням ворогів.

Який же вихід? Треба переконати ворога про безперспективність співжиття з українським поневоленим народом і про неможливість його знищення. Ворог мусить бути переконаний, що він ніколи й ніякими способами не зможе придушити стремління до свободи поневоленого народу. Треба ворога знеохотити до влади над поневоленим народом, зламати віру у свої сили, підкопати його самопевність та знищити в ньому дух заборчості. Треба між ворожою і своєю суспільністю поставити непрохідний мур, який бачила б ціла ворожа суспільність, всі її верстви, кожний її член. Одним словом, треба відокремити ворожу суспільність від нашої й впоїти в неї свідомість цього відділення.

Цього ніякою словесною пропагандою не осягнеться. Цього досягнути можна тільки терором. До словесних аргументів ніякий ворог не буде прислухатися. До терору – всі! Візьмемо приклад із визвольних змагань тих самих поляків. Коли б не вічні неспокої в Королівстві, повстання, розрухи, неперервний ланцюг атентатів, засудів, арештів, то чи польська справа була б голосна, хоч би тільки у самій Росії? Польський терор переконував кожного москаля, що є в Росії народ, якого жоден член не назве себе „русским”, який не хоче бути під московським ярмом і ніколи на нього не погодиться; що цей народ буде стало непокоїти цілу державу та порушувати світову думку й що величезна енергія, яка йде на його придушення, буде витрачатись марно. Все це не дало полякам користі негайно. Навпаки, терор тоді шкодив їм, бо був причиною ще більшого гніту й переслідувань та матеріальних втрат. Однак прийшов момент – світова війна та революція, підготовлювана „підземною Росією”, – і „привіслянський край” став самостійною державою, бо ціла польська суспільність бажала відділення від Росії, бо в Московщині прийшли до влади нові люди, щоне мали вже почуття права власності на польські землі, й врешті, що світова думка була за незалежною Польщею.

Хто ж здобув світову опінію для поневолених тоді поляків, як не передусім польські революціонери? Або чи не завдяки російським революціонерам світ цікавився внутрішніми відносинами Росії? Чи не завдяки їм опінія світу дивилася на Росію як на „тюрму народів”? Чи визвольна боротьба ірландців не зустрічалася із загальним зацікавленням і симпатіями? Чи це не можна сказати й про революційну боротьбу Фінляндії? Подібних прикладів маємо багато, та всі вони вказують, що терористичні вчинки можуть бути могутнім засобом агітації й серед чужих народів. Не треба доводити, яке велике значіння має зовнішня пропаганда, що формує світову думку.

Чи можна дивуватися що ми, Українці, не маємо своєї держави? Ні в нас самих не було розвинене бажання незалежності, ні в москалів, ні в поляків не було знищене почуття права власності на наші землі, ні світова опінія не була за нами. Всі ці недоліки мусимо надолужити тепер. Мусимо змінити психіку нашої суспільності й психіку ворогів та розворушити світову думку. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації; агітації, яка дійде до всіх — своїх і чужих, без огляду на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову думку, знищить до тла надламану вже до цього часу заборчість ворогів. Тоді український народ заживе вільно у власній хаті.

середа, 19 травня 2010 р.

Терор як засіб самооборони

Стаття передрукована із сайту ВО "Тризуб" ім. Степана Бандери. От подобається мені ця організація, хоч ти лусни. Хоча злі язики й кажуть, що вона також підконтрольна "кровавій гебні", але щось мало віриться. ВО "Тризуб" нагадує мені колишню бойову й "зубасту" УНСО.

ТЕРОР ЯК ЗАСІБ САМООБОРОНИ

Терор – це найстрашніша зброя в руках підпільної організації. Це заразом її остаточний і найсильніший аргумент, коли всі інші вже вичерпані, або коли наперед відомо, що вони будуть безуспішні. Сам характер терористичної боротьби, яка вимагає, з одного боку, проливу крові, з другого – потягає небезпеку, а то й страту жертвуючого собою члена організації, приневолює організацію братися за цю зброю в крайніх випадках, та взагалі до справи терору підходити якнайобережніше.

Річ у тому, що як довго ворог буде застосовувати найбільш жорстокі способи боротьби, як довго не буде дотримуватися таки своїх власних законів, а буде топтати елементарні людські права, й як довго не буде можна стримати його від цього всіма іншими способами, так довго є необхідна самооборона за допомогою терору. Терор як засіб самооборони має всебічне виправдання, зокрема, він є етично виправданий. Один із західноєвропейських публіцистів пише: „Бувають у житті народів, подібно як у житті поодиноких людей, ситуації, коли ми змушені діяти в дусі „первісного стану природи”, якщо тільки не бажаємо згинути. Це визнає навіть сьогоднішнє законодавство, яке дає право конечної самооборони. Коли гніт і нищення прав народу переходить межі, тоді й тут приходить стан „первісної природи”. У таких обставинах виступ поодиноких осіб, у якості месників за потоптане ногами право, можна привітати в такому самому значенні, в якому вже давно був схвалений постріл Вільгельма Теля. Світ завжди в подібних випадках уміє розрізнити, чи має він до справи із одним голим актом насильства, чи із актом, що відбиває в собі настрій всього народу”.

Розглянемо справу ближче. Ворог, що має свою державу, апарат, гроші, військо і поліцію, здавалось би, повинен вести боротьбу із внутрішнім ворогом законним способом, отже, так, як це сам собі вказав у законах. Здавалося б, що засоби державного ворога не будуть тотожні із засобами одиниці-садиста чи дикуна. Здавалося б, що протизаконне насильство має межі, що їх творять примітивні людські права. Та воно не завжди й не у всіх державах так буває.

Візьмемо хоча б один факт: поводження із в’язнями. Потрапляє революціонер у тюрму на довший проміжок часу. Вже сама ця подія для людини нещаслива: найбільші вигоди в тюрмі не заступлять найбільш безталанного існування на волі. Та ще ніяка підпільна організація не протестувала проти нього, що її член попав у тюрму. Коли однак державний ворог за допомогою своїх слуг не тільки топче всі права, що їх гарантував арештованому як громадянинові, але коли поступування із ув’язненим – це наруга над людською гідністю й, що більше, коли він перетворюється у звіра, тоді положення цілком змінюється.

Чув хто, щоб яка підпільна організація у світі поводилася в цей спосіб із поліційними посіпаками, яких дістала у свої руки й яким мала можність відплатити за подібні звірства? Скільки було б тоді крику у світі з боку ворогів і з боку своїх людей! Саме безкарність таких вчинків у державному апараті свідчить, що маємо тут до справи із цілою системою зовсім свідомо, хоч і незаконно, веденою таки самою державою. І цьому фактові не суперечить обставина, що держава нерідко припиняє на довший чи коротший час, чи в поодиноких місцях, дотеперішні насильства, бо оскільки робить це, то робить під примусом.

Тут саме приходимо до важливих висновків. Як довго держава не натрапляє на ніякий опір, як довго її звірства зустрічаються із мовчанкою, так довго насильства не тільки не закінчаться, але навпаки, набирають щораз то більш диких форм. Недостатність опору, мовчанка противника – це доказ його слабкості. Слабкість противника додає тільки сміливості державному ворогові, що є тоді певний повної безкарності. Тактика, отже, приймати удари й не відповідати на них – згубна тактика й для поодиноких людей, і для організації, і для народу.

Що може бути опором? У першу чергу – голодівка арештованих, висунення справи оборонцями, дальше – протест цілої суспільності, розголошення в пресі, друк книжок за кордоном, порушення міжнародних чинників, демонстрації в краю й за кордоном. Часом одне чи інше допомагає, в залежності від сили чи розголосу справи й від вразливості держави на публічну думку, свою й чужу. Однак, часом не допомагає й це, тоді, коли держава чується занадто сильною та почуває слабість гнобленого. Тоді, звичайно, починаються ще гірші репресії: масові арешти, криваві масакри демонстрантів, збільшені побої в’язнів, збезчещення арештованих жінок і т.д. – усе має на меті, щоб репресіями придушити дух опору й протесту.

І саме це є хвиля, коли терор необхідний. Тоді всякі моральні скрупули зникають. Голоси про „любов ближнього”, „пролив крови”, „гуманізм” стають смішними; аргументи про „шкідливий вплив терору на політичне виховання народу” – безглуздими; докази, що „терор ізолює революційну організацію і засуджує її на невдачу”, – обурливо наївними. Бо оскільки справжня любов до ближнього, справжній гуманізм наказують покласти кінець звірствам і жертвам, оскільки справжня мораль приневолює припинити наругу над елементарними людськими правами, оскільки честь поневоленого народу не має бути сплюгавлена, революційний дух здавлений у корені й у цілості, тоді варто сягнути за останнім аргументом. Гарні слова пішли із вітром. Тепер черга на свист револьверних куль і бомбові вибухи.

Терор, отже, сам у собі не менш моральне виправдання тому, що є він відповіддю на насильства ворога. Терор у цьому розумінні – це не насильство. Терор – це сила, що стає в обороні людських прав проти безкарного насильства, що топче їх. Сила, що стримує руку насильника, – не є насильством, а навпаки – боротьбою із ним. Тому терор дістає повний свій зміст тоді, коли належна відплата зустріне кожний акт насильства ворога. Належна відплата представникові системи нищення й насильства стане відлякуючим прикладом для його наступника. Тому в тяглості терористичної акції лежить її здорове підґрунтя.Терористичний акт – це акт всенародного осуду. Терорист – це один із суддів, що, жертвуючи собою для загального добра, во ім’я закону „Salus populi – suprema lex” (добро народу є найвищим законом), виступають проти тиранії й виборюють для народу волю.

Не треба доводити, яке велике значення мають такі акти терору; вони не тільки рятують честь нації, не тільки карають ворога, не тільки підносять престиж підпільної організації, але й схвалюють революційний Дух мас, збільшують енергію їх провідників, підривають у масах віру у всесильність ворожої держави, яку потрясають, і, більше того, вони ширять дезорганізацію й паніку в рядах ворога. Бо терор, як правило, звернений проти провідних осіб ворожої держави, проти чільніших представників системи грабежу, кривди й насилля, проти тих, що найбільше репрезентують цілу її гниль. У цьому й успіх терору, бо, вдаряючи чи то в провід, чи у важливу частину ворожого апарату, доводить до стану понервування й страху та підкопує самовпевненість як ворожих державних верхів, так і низів.

Ми затримались довше над безправствами ворога в поводженні із в’язнями. Погляньмо на справу шкільництва, утиску культурних і господарських установ, на справу колонізації наших земель.

Безперечно, терор – заслабкий засіб, щоб усунути ворога з наших земель; це, врешті, не його завдання. Це зробить повстання й війна. Та терор досить сильний, щоб осягнути ціль самооборони. Не треба приписувати йому більшого значення, ніж він має й може мати; це значення, що він має, цілком виправдовує його необхідність. Терор, як пише один із чужинців, „піднімає почування людської гідності у всіх понижених і поневолених та очищає атмосферу загальної вимушеної підлеглості. Кожний терористичний акт за кожним разом показує, що не можна придушити в народі устремління до свободи”. Політичне значення терору, додамо ми, полягає в тому, що він витворює стан напруження, непевності й провізорії, усуваючи тим самим, основи для закріплення ворожої влади на землі поневоленого народу. Терор підриває авторитет і силу ворожої держави та скріплює самопевність поневолених мас. Маса досі діставала тільки удари від ворога; тепер вона почала і йому наносити удари. А це факт важливий. Він свідчить, що щораз більше закріплюється переконання, що не безсилля й мовчанку слід протиставляти лихові, а навпаки, силу й найбільший опір та, що там, де починається насильство й де не помагають слова, залишається одинокий успішний засіб – терор.

Коротко про політичне вбивство

Мені нижченаведена стаття (взята з сайту "Партизан") чомусь видалася цікавою 8-). Тому й вирішив передрукуватии її тут.
--------------

Політичне вбивство

Політичне вбивство - умисне убивство політичного або громадського діяча з політичних, ідеологічних або воєнних причин.

Відомо, що злочини та утиски розробляються та реалізуються конкретними особами. Вони або представляють, або є задіяними у діяльності держави-окупанта чи злочинної влади. До них належать вищі керівники держави, чиновники всіх рівнів, командуючий та старшинський склад військових та поліцейських формувань, представники засобів масової інформації, лояльних до окупаційного режиму. Маючи в руках усю повноту влади та інструмени примусу для реалізації владних повноважень, вони мають можливість у загальнонаціональних масштабах приймати та виконувати доленосні рішення, які можуть вплинути на саме існування поневоленої нації. Такі рішення призводять до:

  • часткової або повної ліквідації національного суверенітету поневоленої держави;
  • підкорення національної економіки інтересам держави-окупанта,
  • фізичного знищення збройного Руху Опору;
  • обмеження або ліквідація на законодавчому рівні прав та свобод громадян поневоленої держави;
  • застосування засобів інформації для духовного знищення поколінь поневоленої нації.

Відповідно, рух Опору має всіма можливими засобами запобігати втіленню загарбницької політики окупанта. Політичні вбивства у практиці партизанської боротьби займають чільне місце.

Політичні вбивства вищевказаної категорії осіб мають наступний позитивний ефекти:

  • Військово-політичний. Можливість часткового або повного припинення, тих чи інших заходів, ініційованих ліквідованим на шкоду поневоленій нації.
  • Пропагандистський. Акт революційної помсти - покарання організаторів та виконавців злочинів проти поневоленої нації, демонструє силу та міць руху опору окупантам, що спонукає поневолену націю до актів непокори окупаційній владі.
  • Псиохологічний. Вкорінення серед окупантів та колабораціоністів, атмосфери страху та безвиході, яка у свою чергу впливає на подальшу діяльність всього апарату управління;

Обгрунтування політичного вбивства

Керівник (або керівництво) Руху Опору або окремий командант перед здійсненням політичного вбивства має ідеологічно та практично його обгрунтувати.

При виборі об'єктів слід керуватися такими принципами:

Принцип відповідальності за злочини – обєкт підлягає ліквідації за конкретні фактично доведені злочинні дії на шкоду поневоленій нації.

Приклад. Політичне вбивство Організацією Українських націоналістів міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького стало помстою за ініціювання та проведення ним пацифікації – репресій, проведених польською владою із застосуванням поліції та армії проти цивільного українського населення Галичини, яка входила в той час до складу Польщі. Як організатор та іденйний натхненник Пєрацький був визнаний відповідальним Оунівцями за цей злочин та ліквідований 15 червня 1934 року бойовиком Григорієм Мацейком.

Міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький (28.05.1895 - 15.06.1934),
ліквідований ОУН як організатор масових репресій проти української нації.

Принцип персонального покарання – при здійснені убивства ліквідації підлягає лише обєкт, та особи які здійснюють його охорону. Слід уникати будь яких випадкових жертв при реалізації замаху. Не допускається здійснення актів тероризму та колективної помсти людям, які непричетні до злочинної діяльності об'єкта.

Пинцип ефективності – ліквідації по можливості мають підлягати лише видні фігури окупаційної влади. Осбливо пильно слід аналізувати дільність чиновників та службовців нижчих рангів. Багато хто з них часто служить та реалізує злочинні вказівки згори через страх покарання, скрутне матеріальне становище. Ліквідація «дрібних сошок» часто може приносити діаметрально протилежний ефект. Серед даного прошарку людей слід набувати законспірованих інформаторів, діяльність яких може принести велику користь.

Організація та виконання політичного вбивства

Власне політичне вбивство складається з двох етапів: розвідка та замах.

Після обгрунтування розпочинається безпосередня підготовка до проведення операції. Найголовнішою запорукою у досягненні успіху є детальна розвідка. Кожна людина, в силу цілого ряду причин має свій розпорядок дня. У пересічної людини це часто заключається у формулу: дім - робота, робота - дім. Державні чиновники також мають дещо подібне, тільки у більших масштабах.

Тож першочерговою задачею розвідки є вивчення робочого та повсякденного життя об'єкта. Стеження має здійснюватися двома способами: стеження «зі сторони» групи або кількох груп спостерігачів, які за допомогою спецзасобів мають відстежувати рух об'єкта; стеження «всередині» у випадку, якщо у оточенні об'єкта знаходиться інформатор опору.

Останні є джерелом найбільш достовірної та оперативної інформації. Також вони можуть стати і виконавцями замаху. Але робота таких людей вельми ризикована. Існує ймовірність їх викриття, або гірше, перевербування на користь ворожої контррозвідки. Тож використання законспірованої агентури у якості виконавців замаху має здійснюватися лише у вийняткових випадках.

Приклад. Ліквідація 21 червня 1943 року радянськими спецслужбами генерального комісара німецької окупаційної адміністрації у Білорусі Вільгельма Кубе була здійснена руками Олени Мазаник. Інка була прийнята на роботу покоївкою у мінський особняк Кубе. 21 вересня 1943 року Мазаник встановила у спальні Кубе під ліжком вибуховий пристрій, який спрацював вночі 22 вересня. Вільгельм Кубе загинув на місці.

Вільгельм Кубе (13.11.1887 - 23.09.1943);
Радянські спецслужби довго полювали на нього. Після кількох невдалих замахів, було вирішено ввести
у його оточення агента - Олену Мазаник. Лише її спроба виявилася вдалою.

Вищевказаними засобами розвідки шляхом збору та аналізу інформації на об'єкт складається розгорнуте досьє, у яку включається вся наявна інформація про об'єкт.

Досьє має містити: індивідуальну інформацію про об'єкт (зовнішність, стан здоров'я, особистісні звички та вподобання, біографія, родинні зв'язки), та службову (місце роботи, посада, наявність начальників та підлеглих, місця проведення дозвілля) та тактичну (наявність, відсутність, озброєння охорони, наявність відсутність міліції на місці роботи та шляхах слідування, тощо). Дана інформація служить для визначення місця, часу та способу замаху на об'єкт, які сприятимуть виконанню вбивства без будь яких втрат з боку руху опору.

Після збору всієї інформації партизанська група має приступати до безпосереднього виконання замаху на життя об'єкта. Політично вбивство може здійснюватися шляхом засідки на маршрутах пересування обєкта, обстрілу або наскоку на будівлю у якій перебуває об'єкт.

Деякі типові ситуації

Об'єкт замаху проживає у звичайному панельному будинку, охорона в якому відсутня. О 08.00 за об'єктом прибуває службове авто з шофером, і направляється на місце роботи, яке знаходиться у центрі міста.

Ймовірно що замах у центральних кварталах міста, де багато сторонніх перехожих та поліцейських формувань заздалегідь приречений на провал. Доцільніше його провести або за місцем проживання об'єкта, або на шляху слідування від дому до роботи.

Приклад. На протязі 90-х років у Росії та теренах СНД убивства «в підїздах» міцно увійшли у сторінки чисельних кримінальних воєн, жертвами яких ставали бойовики та видні кримінальні авторитети організованих злочинних угрупувань. Таким самим чином здійснювалися убивства видних політичних діячів та журналістів. Убивства відбувалися за стандартною схемою. У підїзді або на виході з нього, на обєкт очікував убивця, який розстрілював його за допомогою пістолета, і негайно тікав, лишаючи збою на місці.

У 90-х роках ХХ ст. радянський пістолет ТТ забрав десятки життів
у криміналих "розборках" на теренах колишнього СРСР.

У наш час рідко хто з високопоставлених політичних діячів залишається без досвідченої та добре озброєної охорони. Відповідно будь який напад буде супроводжуватися значним ризиком. В такій ситуації можливими є декілька способів ліквідації об'єкта:

Організованою засідкою групи, оснащеною важким озброєнням. Приклад. 17 вересня 1980 року у столиці Парагваю Асунсьйоні в результаті засідки групою аргентинських партизан за підтримки революційної влади Нікарагуа було ліквідованого колишнього диктатора Нікарагуи Анастасіо Сомосу. Рятуючись від помсти розгніваного народу Сомоса втік до Парагваю під захист диктатора Стреснера. Броньований лімузин Сомоси, який зупинився на червоне світло на перехресті вулиць, було знищено пострілом з гранатомета РПГ-7 та розстріляно за автоматів групою з 7 бойовиків.

Останній диктатор Нікарагуа Анастасіо Сомоса(05.12.1925 - 17.09.1980);
Ні покровительство чужої держави, ні броньоване авто не врятували його від помсти власного народу.

Броньоване авто марки Mercedes-Benz, у якому персувався Анастасіо Сомоса, знищене пострілом з гранатомета.

Безконтактною засідкою з застосуванням вибухових пристроїв. Приклад. Італія. 23 травня 1992 року на трасі коло міста Капачі від рук сицилійської мафії загинув відомий магістрат та борець проти мафії Джованні Фальконе. Замах було здійснен за допомогою вибухового пристрою, встановленого коло маршруту проїзду автомобіля судді. Надпотужний вибух вщент розірвав броньований автомобіль Фальконе. Разом з ним загинули його дружина та троє охоронців.

Джованні Фальконе (18.05.1939 - 23.05.1992);
людина, яка у боротьбі з організованою злочинністю не знала слова "компроміс",
була для італійської мафії ворогом №1.

Здійснення замаху зі застосуванням снайперської гвинтівки. Снайперські гвинтіки широко уживаються поліційними та контртерористичними підрозділами для знешкодження та ліквідації особливо небезпечних злочинців. Також снайперські гвинтівки стали «фігурантами» багатьох гучних убивств політичних діячів, бізнесменів та кримінальних авторитетів. Серед них зі снайперських гвинтівок були вбиті борець за громадняські права Мартін Лютер Кінг, президент США Джон Кеннеді.

У теперішній час вбивство за допомогою снайперської гвинтівки
вважається одним з самих ефективних способів ліквідації.

понеділок, 17 травня 2010 р.

Прагматичні правила для громадянських активістів

Ось тут описано сабдж. Цікаво й повчально. Передрукую для зручності.

Спершу ця стаття замислювалася як простий переклад, але швидко стало ясно, що потрібна адаптація для українських реалій. Втім, знайте: ідеї значною мірою передрано з текстів Сола Алінскі, колективуCrimethInc та інших джерел.Тактика громадянської дії означає: робити те, що можливо, за допомогою того, що є. При цьому завжди слід пам"ятати

Правило 1.
Наша сила - це не тільки те, що ми маємо. Це також і те, що супротивник думає, що ми маємо.
Якщо в даному випадку супротивник - корумповані чиновники, то варто намагатися заставати їх зненацька. Хай гадають, хто ж "за вами стоїть" бугага.
Блефувати не варто. Краще навпаки без попередження зробити те, на що вони не очікують.
Звідси -

Правило 2.
Намагаймося бути винахідливими. Оскільки фінансами та владою змагатись із супротивником ми не можемо, наша сила - творчість, фантазія, креатив.
Використовуймо досвід колег, але не копіюймо його. Те, що спрацьовувало раніше - наступного разу не спрацює.
Крім усього, якщо нам потрібна увага ЗМІ - нам треба намагатися робити так, щоб вони самі захотіли приїхати. Захисники Пейзажки, наприклад, організували "карнавал", потім "вертеп", потім принесли паркан з забудови під двері МЗС, потім подарували будівельний конструктор міністрові Огризку... Ще раз нагадую - копіювати це не варто. Варто вигадувати щоразу щось цікавіше.
А щоб виходило -

Правило 3.
Створюймо тактику та вигадуймо спосіб дії колективно.
Мозковий штурм виявлявся значно дієвішим за ідеї будь-яких "професійних креативників". Багато разів у нас перед зустріччю не було конкретних ідей щодо акції. Після зустрічі - те, про що потім говорили всі ЗМІ. І те, що наразі, тьху-тьху, виявлялося дієвим.
У кожної людини є свої перекоси, абстрактні фантазії. Я багато разів бачив, як людина одноосібно кидає якусь ідею, ідею не підтримують - і людина опускає руки. Щоб цього не було - ідеї слід розробляти разом. Якомога більшою кількістю людей, що братимуть участь у їхньому здійсненні.
Тоді ми здійснимо також -

Правило 4.
Зажди робімо те, на що готові наші колєги.
Інакше люди йтимуть на акцію з острахом, неспокоєм, або не знаючи, що саме вони робитимуть.
Зате -

Правило 5.
Коли це тільки можливо - робімо те, на що неготові наші супротивники.
Це перегукується з правилом про винахідливість. Якщо під час "України без Кучми" намети на Хрещатику подіяли - зараз усі настільки звикли до них, що цей спосіб скоріше викликає сарказм - як у чиновників, так і у сторонніх спостерігачів. Вигадуймо щось інше - щоб чиновник/забудовник/дядя міліціонер, дізнавшись, мусив чухати собі рєпу.

Правило 6.
Використовуймо власні правила супротивника.
Коли зам. київського мера Голубченко видав розпорядження прибрати будівельні матеріали, щоб продовжити риття котловану під виглядом археологічних досліджень на тій же Пейзажці - це рішення виконано не було. Тоді місцеві мешканці запропонували зробити суботник - і самі поскидали буд.матеріали в викопану забудовником яму.

Правило 7.
Висміювання - найсильніша людська зброя.
Протиставити йому практично нічого. Згадаймо силу одного яйця в 2004 році, та безліч фотожаб і мультиків на цю тему. Звичайно, засіб неоднозначний - але якщо до нас не дослухаються...

Правило 8.
Неправильно ставити запитання "чи виправдовує ціль засоби". Завжди треба ставити запитання "чи виправдовує дана ціль даний засіб за даних обставин".
А взагалі -

Правило 9.
Найкраща тактика - та, яка приносить нам задоволення.
Дехто не вірить, що люди на Пейзажку постійно приходять просто так. В українських умовах, коли політики так люблять наймати людей для "пікетів".
А відповідь проста - ці акції не тільки корисні. Вони ще й веселі. Багато хто ще й питає: "а коли наступний карнавал?".
Але тут головне не загратися -

Правило 10.
Тактика, що тягнеться надто довго, перетворюється на тяганину.
Щоб драйв не зникав, а супротивник щоб не звикав - тактику потрібно міняти. Звідси знову повертаємося до правила винахідливості.

Правило 11.
Тиск має бути постійним - за допомогою різних тактик і дій слід використовувати кожну подію та привід.
Одна акція, одна дія, навіть найкраща, дуже рідко приводить до результату. Одноразові, беззв"язні акції - переважно акції суто піарні, на кшталт акцій якогось "Братства".
Тиск треба не тільки підтримувати -

Правило 12.
Сила наших дій має нарощуватися.
Наприклад. Якщо не діють всілякі звернення - ідуть пікетування. Якщо на них не реагують - ми переходимо до прямих дій. До громадянської непокори. До громадянського опору.
Чому? -

Правило 13.
Супротивник має почати замислюватися - а чи не дешевше йому поступитися, ніж продовжувати боротись із громадськістю?
Але боротись із "системою", "корупцією" тощо загалом - справа практично безнадійна. Тому суто прагматично -

Правило 14.
Виокремлюємо супротивника, персоналізуємо його, поляризуємо його.
Це значить, зокрема, не "протестувати в принципі". Це означає, наприклад - знати, хто конкретно взяв хабар, хто конкретно є замовником, хто акціонери, хто директори... Який на них компромат. Про що цікаво буде розповісти ЗМІ. Де вони живуть ;)

Майже все це ми використовуємо інтуїтивно. Але знати не завадить.

Іще кілька правил, важливих у нинішніх умовах.

Правило 15.
Не ставаймо ні під чиє крило. Не дозволяймо піаритися на собі.
В Україні, як тільки з"являється спонтанний громадський рух - одразу з"являються "помічники" з числа політиків, організацій-грантоїдів і так далі.
Треба розуміти - використовувати їхні ресурси - це непогано.
Але тут запитання - хто кого використовує? Очевидно, що люди, які заробляють на цьому, беруть ваші проблеми не для того, щоб допомогти вам - а для того, щоб заробити собі гарний піар, електоральні очки, або відзвітуватися перед грантодавцями. Чи допоможуть вони реально? А чи зникнуть, як тільки пройде звітний період/вибори/посвітяться перед пресою?
І ще таке -

Правило 16.
Сила звичайних громадян - у взаємодопомозі. Об"єднуймося.
Але враховуючи попереднє правило -

Правило 17.
Об"єднуймося без централізації.
"Лідерів" завжди можна або підкупити, або підіслати, або вибити з гри погрозами чи шантажем.
А от із колективом зробити це ой як тяжко.
Якщо нас хтось намагається об"єднати в одну структуру - виникає запитання, а хто ж нею керує.
Якщо ми просто допомагаємо одні одним - хай це часом менш координовано, зате рішення приймаємо ми самі. Для себе, а не для когось іншого.

Отже, підсумок приблизно такий:

Креативимо - Підтримуємо тиск - Нагнітаємо - Розповсюджуємо ідеї - Об"єднуємося - Посилаємо "лідерів" під три чорти - у різній послідовності та в комбінаціях.

Артем Чапай

Як правильно виготовити коктейль Молотова

Угу. Саме так. Ось тут про це гарно написано. А нижче ще й показано (бо відповідний лінк на YouTube вже видалений). А взагалі-то на цю тему є багато цікавого на YouTube :)

середа, 12 травня 2010 р.

Вельми цікавий URL на тему даних про наявне озброєння України

Товариш прислав сабдж. Значить не маємо жодного плаваючого танка (за Віктором Суворовим/Різуном він відноситься виключно до наступальних видів зброї) і жодного більш-менш сучасного транспортного гелікоптера (типу Мі-26)? Якась фігня нездорова...

субота, 1 травня 2010 р.

Про всяк випадок і для історії (без коментарів)

Аркаллаєв Н.Г. Ахметов Р.Л.
Бахтеєва Т.Д. Бевзенко В.Ф.
Бережна І.Г. Білий О.П.
Богуслаєв В.О. Болдирєв Ю.О.
Бондаренко В.В. Бондаренко О.А.
Бондик В.А. Борт В.П.
Боярчук О.В. Васильєв Г.А.
Васильєв О.А. Вернидубов І.В.
Вечерко В.М. Волков О.А.
Воропаєв Ю.М. Гєллєр Є.Б.
Глазунов С.М. Глущенко І.М.
Головатий С.П. Горбаль В.М.
Горбатюк А.О. Горіна І.А.
Горошкевич О.С. Грицак В.М.
Гуменюк І.М. Гуреєв В.М.
Дарда О.П. Дейч Б.Д.
Демидко В.М. Демішкан В.Ф.
Демянко М.І. Деркач А.Л.
Джига М.В. Єгоренко Т.В.
Єдін О.Й. Єфремов О.С.
Журавко О.В. Забарський В.В.
Заблоцький В.П. Засуха Т.В.
Зац О.В. Звягільський Ю.Л.
Злочевський М.В. Зубець М.В.
Зубик В.В. Іванющенко Ю.В.
Ілляшов Г.О. Калетнік Г.М.
Калюжний В.А. Каракай Ю.В.
Келестин В.В. Кий С.В.
Ківалов С.В. Кінах А.К.
Климець П.А. Клімов Л.М.
Клюєв С.П. Ковальова Ю.В.
Кожара Л.О. Козак В.В.
Козуб О.А. Колесніченко В.В.
Колоцей Ю.О. Комар М.С.
Коновалюк В.І. Корж В.П.
Корж П.П. Коржев А.Л.
Костусєв О.О. Кузьмук О.І.
Кунченко О.П. Ландик В.І.
Ландік В.І. Ларін С.М.
Лебедєв П.В. Лелюк О.В.
Лєщинський О.О. Лисов І.В.
Литвинов Л.Ф. Личук В.І.
Лісін М.П. Лук’янов В.В.
Луцький М.Г. Майборода С.Ф.
Макеєнко В.В. Малишев В.С.
Мальцев В.О. Маньковський Г.В.
Мельник П.В. Мельник С.А.
Мирний І.М. Мироненко М.І.
Мірошниченко Ю.Р. Момот С.В.
Мороко Ю.М. Мошак С.М.
Мхітарян Н.М. Надоша О.В.
Наконечний В.Л. Новікова Ю.В.
Олійник В.М. Омельянович Д.С.
Орлов А.В. Павленко Е.І.
Пеклушенко О.М. Писарчук П.І.
Пінчук А.П. Піскун С.М.
Плотніков О.В. Плохой І.І.
Попеску І.В. Потапов В.І.
Прасолов І.М. Пригодський А.В.
Притика Д.М. Прутнік Е.А.
Пшонка А.В. Рева Д.О.
Рибак В.В. Савчук О.В.
Саламатін Д.А. Самойленко Ю.П.
Самофалов Г.Г. Сандлер Д.М.
Святаш Д.В. Селіваров А.Б.
Синиця А.М. Скудар Г.М.
Смітюх Г.Є. Солошенко М.П.
Стельмашенко В.П. Стоян О.М.
Сулковський П.Г. Супруненко О.І.
Сухий Я.М. Табачник Я.П.
Тедеєв Е.С. Толстенко В.Л.
Турманов В.І. Федун О.Л.
Фесенко Л.І. Хара В.Г.
Харлім В.М. Хмельницький В.І.
Хомутиннік В.Ю. Царьов О.А.
Черноморов О.М. Чертков Ю.Д.
Чечетов М.В. Чуднов В.М.
Ярощук В.І. Шкіря І.М.
Шпенов Д.Ю. Щербань А.В.
Янковський М.А. Янукович В.В.
Зубов В.С. Іваненко В.Г.
Савченко І.В. Кузьменко П.П.
Сідельник І.І. Маліч О.В.
Писаренко В.В. Олійник С.В.
Черпіцький О.З. Шмельова С.О.
Бут Ю.А. Василенко С.В.
Довгий С.О. Омельченко О.О.
Жванія Д.В. Палиця І.П.
Александровська А.О. Алексєєв І.В.
Бабурін О.В. Бевз В.А.
Волинець Є.В. Гайдаєв Ю.О.
Голуб О.В. Гордієнко С.В.
Грач Л.І. Даниленко В.А.
Дем’янчук В.О. Калєтнік І.Г.
Кілінкаров С.П. Кравченко М.В.
Мармазов Є.В. Мартинюк А.І.
Матвєєв В.Г. Матвєєв В.Й.
Найдьонов А.М. Перестенко М.В.
Самойлик К.С. Симоненко П.М.
Ткаченко О.М. Храпов С.А.
Царьков Є.І. Цибенко П.С.
Баранов В.О. Белоусова І.А.
Ващук К.Т. Герасимчук В.В.
Головченко І.Б. Гривковський В.О.
Гриневецький С.Р. Деркач М.І.
Зарубінський О.О. Литвин В.М.
Литвин Ю.О. Павленко С.Г.
Поліщук О.В. Рудченко М.М.
Сінченко В.М. Терещук С.М.
Шаров І.Ф. Шершун М.Х.
Шмідт М.О. Шпак В.Ф.
Богословська І.Г. Васютін С.І.
Гусаров С.М. Демчишен В.В.
Єгоров О.М. Зубанов В.О.
Касянюк О.Р. Кисельов В.О.
Ковалевська Ю.С. Муц О.П.
Столар В.М. Романюк М.П.
Цюрко П.І.
+
Пахло-Азаров Семіноженко
Табачник
А ось тут ще й світлини "ізбранних".