понеділок, 10 жовтня 2011 р.

Про хардбол. Вельми корисна стаття

Сабдж. З огляду на важливість в плані популяризації приведу її тут повністю.
Хто в Рівному мене підтримає в плані організації команди?! Бо виглядає, що лише ми у всій Україні пасемо задніх :(
-----------
Які можна назвати найпопулярніші традиційні форми чоловічого відпочинку? Звичайно це полювання та риболовля. Що ж може бути кращого, аніж посидіти із вудкою над річкою, або завалити одним пострілом гарного «підсвинка» дикого кабана? Виявляється – може. Захоплення воєнізованими іграми серед представників чоловічої статі останнім часом набирає обертів. І не тільки в Україні.
Навіть усілякі менеджери та бізнесмени середньої ланки – «білі комірці», або як їх ще жартома називають «офісні ховрашки», полюбляють такий спосіб активного відпочинку та згуртування колективу як, до прикладу, пейнтбол. Й у вихідні залюбки гасають один за одним по спеціальних полігонах щедро «поливаючи» супротивника кульками із спеціальних рушниць-маркерів. Але це, як кажуть, для початківців та ще й на комерційній основі. На пострадянському просторі упродовж останнього десятиліття набув розповсюдження рух прихильників страйк- та хардболу: воєнізованих ігор максимально імітуючих тактику дій малих військових підрозділів. Це справжні ентузіасти та романтики військової справи. Часто – поважного віку, із цілим оберемком нагород та значним досвідом участі у бойових діях.
Коли мені запропонували взяти участь у тренуванні львівської хардбольної команди «Легіон», я, не вагаючись, погодився. Усе ж таки цікаво, що вабить дорослих чоловіків до воєнізованих ігор, й чи схожі вони на славнозвісні «Зірниці» із нашого дитинства?
Від Львова до …Риму
Наша команда наймолодша серед дев’ятнадцяти українських хардбольних клубів. Офіційно ми розпочали свою діяльність наприкінці листопада минулого року, – пояснює лідер команди «Легіон» Павло Грінько.
Середній вік учасників, як говориться, «злегка за тридцять». У когось – власний бізнес, хтось працює у державних або комерційних структурах. Виникло запитання: звідки ж з’явилися такі войовничі уподобанняя у зовсім різних людей? Пояснення знайшлося просто – кістяк «Легіону» утворили військовослужбовці запасу. Лідер команди – у минулому офіцер-автомобіліст, військове звання капітан. Є рядові та сержанти різних військових спеціальностей: військові зв’язківці, офіцери управління, піхотинці тощо. «Знайшлося» товариство за допомогою Інтернету. Ну а щодо мети, «легіонери» прагнуть не забувати військову науку та бути завжди у добрій фізичній формі. Організатори клубу також сподіваються, що із часом до їхніх лав увійде й молодь: юнаки допризовного віку, знайдеться місце і дівчатам. На їхню думку бути фізично витривалим, знати прийоми виживання це значно кращий спосіб проведення вільного часу, аніж вживати спиртне, курити, чи просиджувати за монітором комп’ютера.
Чому команду назвали саме «Легіон»? Ім’я команди львівських «хардерів» (так називають себе прихильники хардбольного руху), народилося колегіально. Оскільки створювати хардбольний клуб розпочали люди із професійним армійським минулим, то ж й у назві акцент було вирішено зробити на традиціях війська професійного. Першим таким у історії світу, беззаперечно, було військо давнього Риму. Оспівана ще у давні часи дисципліна, міць та стійкість римських легіонів і наштовхнула хардболістів узяти для команди це ім’я. А у якості нарукавної емблеми обрати «аквілу» (штандарт у вигляді орла, що тримає у кігтях блискавки. – Прим. авт. ) ХІІІ Парного легіону, сформованого імператором Юлієм Цезарем для участі у війнах у Галлії. Для львів’ян-хардерів дуже імпонував й символ ХІІІ легіону – лев, адже зображення цього геральдичного звіра прикрашає також й сучасний герб міста.
Безпека – не порожній звук
Але повернімося до тренування, або на хардбольному слензі – «боївки». Її було вирішено провести у лісосмузі поблизу Львова. Тренуватися хлопці вирішили зранку, коли у лісі ще не має відпочиваючих. Поясню чому. Хардбол (англ. «hard» - жорсткий, «ball»-куля) — військово-спортивна гра, у якій використовується пневматична зброя калібру 4,5 міліметрів (за міжнародним стандартом «Сal.177». –Прим. авт.) з початковою швидкістю кулі до 180 метрів на секунду. Звідси й суворі вимоги до вибору місця бою. Кулька навіть із такої «повітряної» рушниці може завдати серйозних травм випадковим перехожим. Тож місця проведення хардбольних тренувань і змагань мають бути цілком безлюдними. А як же самі гравці, скажете ви? Невже вони не відчувають болі, коли куля уражає ціль?
Представники інших видів командних військово-спортивних ігор подейкують, що хардбол – продукт фантазії «гарячих голів», яким не вистачає адреналіну. Отже вони самотужки наражаються на небезпеку. Тут я не згідний. Спостерігаючи за ходом тренування я побачив одну важливу деталь: у своїх діях «хардери» ніколи не забувають про заходи безпеки. Гравці усвідомлюють, що мають справу із спортивною, але все ж таки зброєю. Тому боївка розпочалася саме із доведення правил поведінки на полі та обмежень.
Під час гри хардболістів захищає спеціальне спорядження: «підсилені» цупкими матеріями камуфляжі та захисні шоломи. До слова, хардбол у великій мірі кустарний вид військово-спортивної гри. Жодна комерційна фірма не виготовляє промислові види захисного спорядження для хардболу. Тому кожен «хардер» на свій розсуд, виходячи з доступних йому матеріалів і коштів самостійно виготовляє та вдосконалює елементи захисного спорядження. Це, як кажуть самі гравці, одночасно й недолік і перевага. Адже відсутність коштів ще не означає неможливість належним чином екіпіруватися. При наявності матеріалу та обладнання можна спробувати змайструвати маску та допоміжні елементи захисту (наручі, налокітники, захисні бленди до прицілу тощо). «Бідність» хардбольного спорядження служить активним стимулом для гравців розробляти нові, більш вдосконалені у кустарних умовах зразки спорядження. Це стосується і «бойових скафандрів», і вдосконалення зброї. Принцип «Зроби Сам» сприяє поглибленню технічних знань, і часто дає результат у вигляді нових нестандартних конструктивних рішень які знаходять своє корисне застосування у грі. Хтось обшиває свої «обладунки» войлоком, хтось використовує металеву сітку з дрібними вічками. Получається така-собі «кольчуга». Можна, як пояснили хлопці, придбати і БПН (бронежилет прихованого носіння. – Прим. авт.), які є у вільному продажу. Але це, як говорять самі гравці, більше антуражність, аніж практичність. Для тренувань, окрім підсиленого кустарним способом пейнтбольного маски-шолому, гравцеві достатньо одягати на себе щільну одежу, яка захищатиме його тіло від поранень. Як-от камуфльовані куртки та штани, комбінезони, або кілька шарів звичайної одежі, руки мають бути захищені товстими рукавичками. Зрозуміло, що у спекотну погоду гравець може відчувати певний дискомфорт. Але що це у порівнянні із ударною дозою адреналіну, яку отримуєш під час гри? До того ж, «самопальне» спорядження перед грою обов’язково проходить тестування – обстрілюється із усіх видів наявної зброї. Якщо дірок не має – «зелене світло». Можна використовувати у «боївках» та тренуваннях.
Дешево і сердито!
Дехто вважає, що хардбол є більш дешевою альтернативою іншому командному військово-спортивному симулятору – страйкболу. Можливо, адже страйкболісти для відтворення власних сценаріїв використовують не пневматичну зброю, а спеціальні «приводи» із електричним живленням. Коштують вони не дешево. Та й філософія цих схожих за напрямком, але відмінних за манерою ігор різна. Страйкболісти більший акцент роблять на автентичності спорядження, військовій реконструкції. Є команди, які імітують якісь конкретні підрозділи. До прикладу: французький іноземний легіон, або роту повітряно-десантних військ армії Радянського Союзу часів війни у Афганістані. Під це, відповідно, закуповується належна амуніція та зброя. Витрати, щоб похизуватися автентичним одностроєм, або унікальним «стволом» іноді перевалюють за 1000 доларів США.
У хардболі, за словами львівських «Легіонерів», щоб мінімально спорядити бійця, потрібно близько 1500 гривень. Проте, це можна здешевити використавши прокатні модифікації зброї та пейнтбольних шоломів, прокат яких коштує 250-300 грн., решта спорядження обійдеться ще у 500 гривень. А повне спорядження, скажімо, гарного снайпера обійдеться приблизно у 3000 гривень: гвинтівка з оптичним прицілом, пістолет, захист, камуфляжний одяг тощо. Це дає можливість грати гравцям із різним рівнем достатку. Тобто, хардбол доступний для широких мас. Суттєвою є також вартість «розхідних матеріалів». Наприклад, одним з найуживаніших «стволів» у хардболі є пневматична газобалонна гвинтівка виробництва фірми «Crosman». Для того, щоб відіграти насичений ігровий день потрібно мати при собі 4-5 12-ти грамових балончиків СО2 (середня вартість одного до 10гривень за штуку. –Прим.авт.) та близько сотні свинцевих грибоподібних куль (коробки куль по 300- 600 шт. варіюються у ціні від 30 до 50 грн.).
Даунгрейд, як спосіб дотримання правил
Декілька слів про зброю та боєприпаси. Кожен гравець у команді оснащений двома видами пневматики: пістолети, для ведення вогню на ближніх дистанціях й рушниці або штурмові гвинтівки, що стріляють сталевими або свинцевими кульками. В Україні така зброя дозволена законодавством й на її придбання (коштує вона не дорого) не потрібно отримувати дозвіл у відповідних органів. Проте самі «хардери» обмежуються використанням «стволів» із початковою швидкістю кулі до 180 «мис»-ів (сленгове скорочення словосполучення «метрів на секунду». – Прим. авт.). Цей показник швидкості «снарядів» є найвищим серед усіх військово-спортивних ігор. Цупку тканину на такий швидкості кулька не пробиває. Але відчуття попадання зберігаються.
Серед існуючих зразків пневматичної зброї відносно мало екземплярів, які відповідають цій вимозі. Провідні виробники пневматичної зброї виготовляють гвинтівки з початковою швидкістю кулі мінімум 210-220 м/с. Гвинтівки з початковою швидкістю кулі 275-300 м/с належать до так званого «магнум-класу» і користуються найбільшим попитом серед любителів розважальної та спортивної стрільби. Тож, щоб укластися у рамки правил, хардери зумисне ставлять на гвинтівки коротші пружини, цим самим знижуючи швидкість кулі та погіршуючи дальність стрільби ,так званий «даунгрейд».
Кулі до пневматичної зброї існують трьох видів: сферичні свинцеві кульки, сферичні сталеві оміднені кульки та свинцеві «грибкоподібні» кулі (інша їх розповсюджена назва «Діаболо»). Окремо слід зазначити, що правилами хардболу введено обмеження на використання різних видів куль: забороняється застосовувати гострокінечні кулі, а кулі з заокругленою голівкою мають право застосовувати лише власники пружино-поршневих пневматичних гвинтівок лише проти цілей на відстанях від 20 метрів. На менших дистанціях вести стрільбу такими кулями по гравцю категорично забороняється.
«Плюси», «мінуси» та джентльменські принципи…
Хардбол виявився одним з найвдаліших у цій сфері бойових ігор-симуляторів. Для тактичного відпрацювання бойових дій чого тільки не вигадували. До прикладу, французький поліцейський спецназ на тренуваннях із тактики дій використовує пейнтбольне спорядження, а американські та й українські військовослужбовці подекуди застосовують лазерне спорядження (система MILES. – Прим. авт.). Але не варто їм заздрити, найголовнішою незручністю лазера у реальності стали батареї, заряд яких закінчується занадто швидко, і загальна крихкість устаткування. Батьками хардболу вважають радянських бійців-спецпризначенців, які для відпрацьовування бойових ситуацій максимально наближених до реальності першими взялися використовувати пневматичну зброю. У порівнянні з іншими видами військово-спортивних ігор, хардбол має ряд беззаперечних переваг. Найбільшою вважають неможливість ефекту «Матриці». Пригадуєте, як головний герой цього голлівудського блокбастеру спритно ухилявся від куль? А от від кулі, яка летить на швидкості 160-180 м/с сховатися неможливо. Для порівняння, деякі спритники у страйкболі й пейнтболі, де кульки летять зі швидкістю 90 м/с, навчилися картинно від них ухилятись. У хардболі кулю не видно зовсім. Другий «плюс» – значно більша прицільна дальність, аніж у іграх-«конкурентах», в середньому від 50 до 80 метрів. Це також додає неабиякого реалізму. На максимальних відстанях працюють снайпери. Останні є снайперами не відповідно до реконструйованого виду снайперської гвинтівки, як у страйкболі, а за реальними технічними характеристиками зброї. Значний вибір пневматичних гвинтівок з оптичним прицілами робить снайперів реальними, а не удаваними бійцями. При використанні круглоголових куль (винятково для снайпінгу) максимальна дистанція підвищується до 100 метрів. Правда, слід зазначити, що до ста метрів ціль «дістають» лише справжні віртуози. У якості «штурмових» використовуються здебільшого самозарядні пневматичні гвинтівки фірм «Crosman» або «Beretta». У львівських «легіонерів» основна зброя якраз «кросмани». Відстань стрільби із них становить 40-60 метрів. Пістолети та пістолети-кулемети в хардболі стріляють з початковою швидкістю 100-140 м/с – цього достатньо, щоб вражати цілі на відстанях до 20-30 метрів. Висока точність та дальність стрільби пневматичної зброї спричиняє виникнення у гравців життєво важливої необхідності відпрацьовувати тактику ведення загальновійськового піхотного бою та командну взаємодію. У інших військово-спортивних іграх, завдяки низьким швидкостям кульок та ефекту «Матриці», гравець може діяти на полі бою на власний розсуд, покладаючись на швидкі ноги, миттєву реакцію та кількість кульок у магазині. У хардболі швидкість кулі (від якої неможливо ухилитися) та її пробивна здатність (кущі та трава не захистять) залишає мало шансів необачному учаснику уникнути попадання. Непоміченим постріл також не залишиться, в першу чергу тому, що уражений відчує його з ймовірністю 90%.
Отже, за якийсь час, переконавшись у неефективності біганини у повний зріст з хаотичним «засіванням» кулями всього підозрілого, гравець починає освоювати ази тактики загальновійськового піхотного бою Гравець вчиться не тільки бігати і стріляти, а й уважно спостерігати, знаходити і облаштовувати укриття, тренувати всі органи відчуттів, маскуватися, атакувати та оборонятися, освоювати техніку стрільби. І головне – вчиться злагодженій взаємодії із товаришами по зброї. Хардбол навряд чи сподобається героям-одинакам. Ця гра вимагає єдності гравців у наступі та відході, спостереженні або засідці, у обороні та штурмі. Тому, хардбол можна цілком заслужено вважати найреалістичною з військово-спортивних ігор.
Недоліки у грі також є, але їх можна віднести більш до технічної складової. До прикладу, через масивний захист на пейтбольних шоломах, часто стає неможливим використовувати штатні відкриті прицільні пристрої на гвинтівках. Єдиний вихід – оснащення зброї коліматорними (для штурмових гвинтівок) та оптичними прицілами (для снайперських гвинтівок). До того ж впливають й погодні фактори: якщо температура повітря опускається до відмітки – 5 градусів за Цельсієм, то стрільба з пневматичних газобалонних гвинтівок стає неможливою. При низьких температурах вуглецевий газ втрачає можливість швидко розігнати кулю. Кількість набоїв у хардболі – це окрема мова. Відомо, що для швидкого перезаряджання зброї, слід мати додаткові заздалегідь споряджені магазини. А додаткові магазини для пневматики на теренах СНД – рідкість. Не кажучи вже про те, що більшість пружино-поршневих гвинтівок – однозарядні. Тому в хардболі, як і в реальному бою, доводиться берегти кожну кулю. Це можна назвати і перевагою, і недоліком. З одного боку брак набоїв примушує гравця не тільки заощаджувати набої, а й вчитися стріляти влучно, освоюючи техніку стрільби. З іншого боку обмежений боєкомплект накладає суттєві обмеження на ведення бою.
Й, звичайно, «ахіллесовою п’ятою» гри, особливо це стосується новачків, є чесність учасників. Нечесний гравець, отримавши «поранення» свинцевою кулькою, може промовчати, і тоді чекай біди – можна стати персоною «нон-грата» на «боївках» та тренуваннях. Отже джентльменська чесність – один із основних постулатів справжніх «хардерів».
«Теорія» є, хотілося б практики!
Щоб не перенавантажувати читача про сам процес тренування розповім стисло. За три години «легіонери» встигли відпрацювати розуміння жестів-команд, дії під час зміни позиції та перезаряджання, пересування парами та трійками тощо. Також стріляли по мішенях та кидали імітаційні гранати.
Переходити до більш масштабних сценаріїв поки що зарано, – повідомив лідер команди капітан запасу Павло Грінько. – Ми, хоча й маємо військову підготовку, але із часів офіцерської служби дещо забулося. А деякими специфічним навичкам, як наприклад діям штурмової групи, у військовому училищі нас не навчали. Тому хотілося б потренуватися із справжніми професіоналами, наприклад аеромобілістами або розвідниками. Отже, відновлюємо бойові можливості, а багаж знань та навичок збільшуємо користуючись профільною літературою. Теорію потім випробовуємо на практиці. Активно спілкуємося з іншими командами у складі яких є «профі». До того ж й чисельність групи мала – усього сім осіб. Зараз ми активно проводимо роботу із популяризації нашого руху на Західній Україні. Через малочисельність ми змушені були відхилити пропозицію щодо участі у всеукраїнських змаганнях із хардболу, які відбудуться у Павлограді на Донеччині. Але відгукнулися ентузіасти-«хардери» із Хмельницького та Івано-Франківська. Тому, можливо, на початку літа ми організуємо регіональний зліт у Львові. Але ця ідея тільки у проекті. Поки що ми вирішуємо життєво необхідні для існування нашого військово-спортивного клубу завдання: доводимо до ладу спорядження, наявне озброєння. Адже це вимагає хоча й не великих але витрат. Плануємо закупити індивідуальні засоби зв’язку із гарнітурами-ларингофонами на весь особовий склад. Без них ані у грі, ані в реальному бою не досягти злагодженості дій групи. Ну й, звичайно, хотіли б запросити до своїх лав усіх небайдужих, кого зацікавила ідея хардболу і хто має за плечима армійський досвід, або тільки готується до лав Збройних Сил. Аквіла «Легіону» очікує на нових учасників.
Декілька рядків від автора
Спостерігаючи за тренуванням львівських «хардерів» декілька разів перехоплював себе на тому, що й сам би залюбки приєднався до гравців. Настільки реалістично і захопливо, хоча й виснажливо виглядає сам процес «боївки». Відзначу, що у силових структурах країн СНД, особливо у Російській Федерації, елементи хардболу активно використовують у процесі бойової підготовки військовослужбовців. А у якості форми військово-патріотичного виховання молоді це взагалі унікальна знахідка. Загальне резюме від спілкування на форумах «хардерів» із молоддю призовного віку: серед юних хардболістів чоловічої статі армійська служба не викликає неприязні, а навпаки стимулює до неї.

Немає коментарів:

Дописати коментар